Щоб зустрітися із ним, мені довелося війти на невеличке полювання. Щоб поговорити, – згадати весь запас англійських слів. Щоб зрозуміти, попросити подругу перекласти з італійської аудіозаписи відповідей.
До речі – ось думка Жені, що знається з італійської [а також з французької та англійської]: “Цікаві речі він говорить. І це дуже збігається з моїм власним досвідом спілкування з італійцями…”
Його звуть П’єрфранческо Курці. Він приїхав до Запоріжжя минулого тижня, його зустрічали та приймали волонтери, за мирного життя – суто театральні люди, Андрій та Світлана Ємець [дитячий театр «Свія»]. І це добре, вирішила я, що про наших кращих волонтерів знають і Європі. З ними він, до речі, побував на передовій, в Оріхові. Добрався і до Бахмута. Спілкувався із нашими військовими. Тож, чекаємо на публікації в італійській пресі.
Коли ми листувались WhatsApp, домовляючись про зустріч, ще не бачений мною Pierre надіслав посилання на свою статтю, липневу, надруковану у Fokus, про тогочасні реалії довкола Харкова. Ось ця стаття: «Люди і миші. Ласкаво просимо у пекло».
Але повністю прочитати неможливо, потрібна платна підписка. І це теж реалії нашого та європейського життя, яке ми намагаємось порівняти.
Ми сиділи на лавочці неподалік центральної площі нашого міста, і змілілий транспортний потічок на проспекті Соборному не заважає нам розмовляти.
Я спитала Pierre, чи не надто він ризикує, вирушаючи поїздки до лінії зіткнення воюючих сторін [«гарячі» Лівію, Сирію та ще деякі інші конфлікти він, до речі, бачів на власні очі].
– Моя робота не є небезпечною. Звичайна робота, яких багато… Люди їздять у зони бойових дій, такі, як є зараз в Україні. Небезпечно це для тих, хто живе в Україні.
Вочевидь, ризик більш високий, якщо це порівняти з тим, коли я займаюся журналістикою в Італії, де немає ніяких війн чи конфліктів. Це достатньо безпечна країна у порівнянні з Україною…
Усі ми знаємо, що тут зараз відбувається…
Я не боюся ризикувати своїм життям чи бути пораненим. Боюся єдиного – що мені не вдасться розповісти ці історії і досягти моєї мети в професії. Кожного разу, від’їжджаючи з Італії, маю в голові певний план. Напередодні кожної такої поїздки боюся, що він не буде втілений, що мені не вдасться зробити те, заради чого я їду.
Жертви, на які я йду… Тому що я, журналіст-фрілансер, і я їду абсолютно один… І потім, після усієї підготовчої роботи, яку я зробив, не досягти своєї мети – ось це справжня проблема. І це найнебезпечніша річ, якої я боюся понад усе. Що стосується того, щоб поїхати на лінію зіткнення, вдягти бронежилет, шолом [я це роблю], і в реальному часі спостерігати за тим, що відбувається, – це не є небезпекою. Це моя пристрасть. Це бажання дізнатися більше про те, що зараз відбувається в Україні.
Розмовляла Інеса АТАМАНЧУК, переклад Євгенії ДОЦЕНКО, фото Інеси АТАМАНЧУК
Далі буде