Якось, рік тому, ми з дуже тямущою молодшокласницею на ім’я Настя, яку супроводжував крихітний песик на прізвисько Пусик, прогулювалися в центрі Запоріжжя осіннім багатолюдним і багатоголосим парком. Багатоголосим, до речі, його робили невгамовні дітлахи – хлопчики і дівчата, що раділи один одному і осені. «Невже, – заговорила ніби сама з собою Настя, – вони й дорослими так само носитимуться і кричати?»
– А ти коли виростеш, якою будеш? – поцікавився я.
І Настя, не замислюючись, відповіла, дуже здивувавши мене відповіддю:
– Як осінь!
– З такими ж колючими дощами та пронизливим вітром, від якого птахи відлітають у далекі країни?
– Ні, такою ж красивою, – і Настя показала на дерево попереду нас. Воно було і зеленим, і жовтим, і багряним: всі кольори ранньої осені були присутні. Немов веселка, зачепившись за нього, розфарбувала його листя по-своєму – райдужними фарбами. І дерево стало… радісним.
– Мені дуже подобається така осінь, – додала моя супутниця і з нею погодився Пусик, видавши радісне “гав”: мені теж, мовляв, ви подобаєтеся – і ти, і осінь.
Нині я знову заглянув у той же запорізький парк, по доріжках якого в цей час року нечутно блукає гарна осінь.
Все у парку було, як і рік тому. Майже так само. Шуму дитячого, щоправда, було менше: непосиди хлопчаки та розважливі дівчатка тимчасово поїхали з прифронтового Запоріжжя – подалі від проклятого «руzzкого світу». Тож ранньою запорізькою осінню у парку знайомому довелося милуватися мені самому. Але я пообіцяв відправити привіт від Осені своїй знайомій молодшокласниці, яка мріє стати схожою на неї. Додай, попросила Осінь, що ми її дуже любимо і дуже чекаємо. І незабаром обов’язково зустрінемося біля радісного дерева.
“Гав”, – відповів я, підлаштовуючись під голос Пусіка: згоден, мовляв.
Володимир ШАК
