«Трохи ще не впевнена в майбутньому, тому навіть не знаю, про що можна говорити». З таких слів головного редактора газети «Пологівські вісті» Ірини Лісової почалася наша розмова. Але говорити з дуже активною редакторкою цікавої газети із Запорізької області, що неодноразово ставала переможцем журналістських конкурсів, було про що.
Війна прийшла в Пологи потужними обстрілами, один з яких став фатальним для розташованої в центрі міста редакції «Пологівських вістей». 8 березня Ірина саме була в місті у справах, коли здалеку побачила густий чорний стовп диму. Від перехожих почула, що то горять друкарня з редакцією.
Розповідає Ірина Лісова:
«На першому поверсі будинку була друкарня з великим запасом паперу, на другому – наша редакція. Коли на початку березня в будинок влучив снаряд, запас паперу додав полум’ю нищівної потужності, і в одну мить редакція втратила все!
Перед війною ми зробили в редакції ремонт, поміняли проводку, встановили в кожний кабінет кондиціонери, нові меблі, комп’ютерну техніку. Тепер усе це знищене: згоріли стіни, меблі, комп’ютери, фотоапарати, диктофони і все інше, що було в приміщеннях. Головне – згорів архів «Пологівських вістей» з 1946 року.
Подумати не могли, що така ситуація може трапитись і не встигли вивезти все в якесь укриття. Пожежа вибила з колії, здавалося, що весь світ рухнув – згоріли тринадцять років моєї редакторської роботи. А ще до цього я вісім років працювала на районному радіо і можу сказати, що я взагалі-то з медійно-поліграфічної династії: мій дідусь понад півстоліття працював у друкарні, сорок шість років з яких був її директором. Отже російський снаряд дотла випалив життя кількох поколінь моєї сім’ї…
До всього, разом з тим, що згоріла моя робота, будинок, де мешкала моя сім’я, від обстрілів був серйозно пошкоджений. Його будували за програмою молодіжних кредитів і він був окрасою міста. Наша квартира, в якій тільки-тільки закінчили ремонт, також зазнала значних пошкоджень.
Що можна сказати з хорошого? Ми змогли підтримати наших колег фінансово: з початком війни, хоча газета вже не видавалася, ми виплатили колективу зарплату за березень, а за квітень повністю виплатили відпускні. Але тепер, згідно з українським законодавством, робота підприємства відповідним наказом призупинена, і коли буде відновлена, сказати важко.
Через те, що в Пологах практично немає зв’язку, журналісти змушені переховуватися і не можуть розповісти, що відбувається в місті, отримувати звідти інформацію немає можливості. Отже унеможливлено вести сайт і давати інформацію в соціальних мережах.
Знаю, що такого, а часто й набагато більшого лиха зазнають люди по всій Україні, і мрію про якнайшвидше завершення проклятої війни. В планах – дуже (!) хочу повернутися з вимушеної евакуації додому, в Пологи, починати відновлювати місто і газету. Хочеться сподіватися, що знайдемо спільну мову з місцевою владою, невеличкий кабінетик нам все-таки виділять, будемо співпрацювати, щоб не позбавляти людей місцевої інформації. Але як воно буде?… Про великий оптимізм поки що не йдеться».
Болить душа у Ірини за своїх колег – журналісток, які залишилися в окупованому місті. Пропонувала їм виїхати, але жінки не погоджувалися, сподіваючись, що окупація – то не надовго. Пізніше, коли все-таки вирішили виїжджати, це в умовах постійних потужних обстрілів, ворожих блок постів стало надскладною проблемою. Найстрашніше, що одну з журналісток вже розшукувала «нова влада» (про це її попередили добрі люди, вона переховується). Передавали й Ірині, що і про неї рашисти розпитували – де вона ховається. Тож виїхала вона вчасно. Виїжджала, коли в окупованих Пологах не стало світла, зв’язку, інтернету, води. Новини дізнавалися при свічках зі старенького приймача на батарейках, а коли батарейки вичерпалися – залишилися у вакуумі. Про те, що відбувається в Україні, могли тільки здогадуватися.
Аптеки і магазини розбили і розтягли мародери: спочатку – орки, а потім і свої, пологівські. Окупанти примушували цивільних людей носити білі пов’язки, заборонялося тримати руки в кишенях, чоловіків обшукували. Ось тоді, всередині березня, вирішили виїжджати з міста, хоча їхати вже було дуже страшно. Як без зв’язку рухалися через рашистські блок-пости і молилися всім богам – особлива тема. Можна тільки сказати, що коли вибралися на підконтрольну українським військовим територію, не відразу могли звикнути до нормального життя.
Зараз редакторка «Пологівських вістей» разом із сім’єю мешкає в Івано-Франківській області. Ірина безмежно вдячна людям, які зустріли біженців, як найближчу рідню: нагодували, пригріли, заспокоїли. Тепер чоловік влаштований на роботу, що дає можливість орендувати квартиру і мати кошти на все найнеобхідніше.
Сама Ірина не працює і дуже вдячна Національній спілці журналістів України і колегам з Нідерландів, що перерахували їй кошти, які стали суттєвою матеріальною підтримкою в складній життєвій ситуації.
Сьогодні вона замислюється над тим, як організувати позов до суду на Російську Федерацію щодо компенсації за зруйноване і вимушений простій підприємства. Каже: «Можливо, це видається наївним кроком, але й мовчати, проковтнути все, що російські війська накоїли і зруйнували, ми не маємо права».
Підготувала Ольга Войцехівська.
