Обличчя війни – це, мабуть, обличчя дітей. Злякані, стривожені очі дітей, які не вміють усміхатися, дітей, які забули, що можна сміятися – голосно, нестримно, весело…
Отак і наших дітей, що їх прихистив колегіум, війна відразу зробила маленькими заклопотаними дорослими. Цього дня з ними сталося диво: діти знову стали дітьми! Стрибали, плескали в долоньки і сміялися – дзвінко й весело! А у дорослих, що спостерігали збоку, – сльози на очах.
Цього квітневого ще дня у Січовому колегіумі «висадився цілий десант» тих, хто сотворив це диво, – дитячу радість і дитячий сміх. До дітей переселенців прийшла ціла група майбутніх учителів початкових класів – студентів-першокурсників із педагогічного коледжу. Прийшли не самі, а разом із досвідченими помічниками: з керівником педагогічної практики (сьогодні це блискучий координатор і організатор співпраці з Січовим!), із мудрим заввідділенням, з творчими і майстерними викладачами.
Зустріч із дітьми була розмаїтою, цікавою – від захоплюючих настільних ігор, власної творчості дітей при виготовленні мотанок аж до розважальних ігор-масовок, які діти сприйняли з особливим захопленням: весела (як до війни!) музика, група студентів-аніматорів разом із енергійним, запальним викладачем відновила в душах дітей світ щасливого Дитинства, світ довоєнної Радості 
Неохоче прощалися діти з тими, хто подарував їм цю радість, – як Віру в перемогу, як Надію на повернення до дитинства, повернення до рідного дому, як крапельку Любові в цьому жорстокому своєю реальністю сьогоденні.
Спасибі вам, добротворці! Спасибі за дитячі усмішки і радість, яку ви разом із любов’ю подарували дітям! Любі першокурсниці! Сьогодні ви вперше торкнулися зболілих дитячих душ і, напевне, відчули, якою високою й непростою має бути місія педагога-освітянина: вести дітей, нести дітям Світло Добра й Любові. Спасибі вам за ваш перший красивий і сонячний крок до дітей, до вимріяної вами професії. І за оту непрохану сльозинку на щоці – спасибі!
