“Нашого цвіту – по всьому світу…” Цю примовку приємно продовжити: “Що презентує йому своєю працею Запоріжжя й Україну”.
Майже 14 років тому «МИГ» розповідав про молодого лікаря Ростислава Семікова, який на той момент навчався у магістратурі Оксфордського університету. Сьогодні Ростислав з дружиною Аллою є співзасновником Audubon Bioscience [США]. Це інноваційна група компаній, сто співробітників яких працюють у сфері біотехнологій та біобанкингу у 12-ти країнах світу.
Наразі Ростислав Семіков зосереджений на побудові бази для майбутніх досліджень у сфері діагностики та лікування ракових захворювань.
В особистому професійному багажі Ростислава Семікова такі кваліфікації, як хірург, дослідник, науковець, менеджер, підприємець.
«МИГу» вдалося поспілкуватися з паном Ростиславом телефоном.
Запоріжжя – Київ – Оксфорд
На початку нагадаємо, що його шлях не був вистелений трояндами. У середині 2000-х відміннику навчання, володарю багатьох студентських відзнак, премій і, зрештою, червоного диплома через упередженість керівництва Запорізького державного медичного університету довелося залишити рідне місто.
Перед молодим хірургом зачинили двері до магістратури, йому відмовили у місці роботи за спеціальністю та не дозволили стажуватися в Америці. Лише через те, що Ростислав є прихожанином протестантської християнської церкви, мав гарні контакти на Заході та наукового керівника, який був опонентом ректора на виборах.
«Ти думаєш, що ти розумніший за наших професорів, які не їздять по закордонах?» – почув він разом з батьками, які прийшли просити не ламати сину кар’єру…
Удари були важкими, але доля (а Ростислав вірить, що сам Бог) розпорядилися інакше. Коли він уже був готовий здатися і прийняти запрошення переїхати до США та поступати в резидентуру там, відбулася неочікувана зустріч з баптистським пастором, засновником Київського Храму миру, любові та єдності християн Володимиром Кунцем. На прохання пастора Кунця його багаторічний знайомий – голова комісії Київради з охорони здоров’я, ректор Київського інституту екології та медицини, головний лікар другої за величиною лікарні м. Києва («Червоний Хутір») Михайло Салюта отримав дозвіл на перерозподіл молодого лікаря до Києва, але за фахом «загальна практика – сімейна медицина».
Професор Михайло Салюта був талановитим організатором і запропонував Ростиславу застосувати знання іноземних мов та міжнародні контакти на користь лікарні та міста. За два роки в інтернатурі, разом із Посольством США вони організували ряд семінарів та конференцій для головних лікарів та ректорів м. Києва, з робочими візитами відвідали декілька лікарень та інститутів в США, встановили тісні стосунки з фондами Shepherd’s Foundation та Ukraine Medical Outreach (UMO).
Ростислав допомагав це все організовувати у Києві. Потім цією програмою зацікавилися в Адміністрації Президента, і програму поширили на всю Україну – десятки українських неонатологів відвідали Мінесоту і ознайомилися з кращим світовим досвідом.
Коли майже в останню мить Ростислав побачив об’яву про конкурс на місце у магістратурі Оксфордського університету за спеціальністю «Міжнародна охорона здоров’я» (через розсилку випускників шкільної програми обміну студентами FLEX), то вирішив спробувати. Пан Салюта, друзі з Посольства, представники фондів допомогли з рекомендаційними листами і порадами. В результаті українець був обраний серед багатьох інших претендентів і отримав повну стипендію на навчання вартістю близько 70 000 доларів.
«У цьому я бачу чудо від Бога, бо навіть складно було про це мріяти», – згадував Ростислав.
За умовами програми, після двох теоретичних семестрів, третій потрібно було присвятити практичній роботі, за результатами якої написати магістерську роботу. Ростислав для стажування обрав Китай. З цього і почалася наша нинішня розмова.
Китай та Україна від соціалістичної медицини до ринкової прямували схожими шляхами
– Чому Китай? Що ви там вивчали? Який досвід винесли?
– На той час [це був 2008 рік – ред.] мене цікавили менеджмент і економіка системи охорони здоров’я. «Система» зламала мою кар’єру і я хотів кинути їй виклик. У Китаї, як і в Україні, відбувалася трансформація охорони здоров’я від соціалістичної до ринкової, хоча там і досі при владі комуністи. Мені було цікаво подивитися, як це відбувається, порівняти з тим, що було в Україні.
Під науковим керівництвом Гарвардського професора Вінні Йіп та декана місцевого Шанхайського університету професора Джин Ма протягом двох місяців я відвідував китайські лікарні, кафедральні засідання університету, спілкувався з головними лікарями, студентами та викладачами, вивчав наукові статті на цю тему.
У Китайській системі охорони здоров’я, як виявилося, було багато перекосів. З одного боку, впроваджувалися сучасні методики лікування, у клініках у наявності було новітнє обладнання, але, з іншого боку, можливість скористатися цими якісними послугами була обмеженою.
Медицина у Китаї не усім була доступна, там не було універсального страхового покриття. Більшість дешевих послуг покривається за рахунок державного медичного страхування, але високотехнологічні (наприклад, комп’ютерні чи томографічні обстеження) – ні. І траплялося, що лікарні зловживали призначенням дорогих обстежень, які могли бути зовсім не потрібними. І таких дорогих діагностичних центрів було забагато.
Також мали місце зловживання призначенням дорогих ліків, за призначення яких лікарні офіційно отримували відсоток від компаній і, відповідно, створювали неправильну систему мотивації для медпрацівників. І це болюче било по кишені простих китайців, які нерідко були вимушені продавати свої квартири чи домівки, щоб покрити витрати на дороге лікування.
На жаль, схожий дисбаланс можна досі спостерігати і в Україні. На відміну від високорозвинених країн, у нас досить часто призначають ліки, ефективність яких не має достатньої доказової бази… Ось дуже цікаві дані з цього приводу – Ліки для українців: 14 мільярдів гривень – на «фуфломіцини» (дослідження)
Тобто певні спільні тенденції були і залишаються, хоча у Китаї прогрес реформ у цілому пішов швидше.
За результатами досліджень фінансування системи охорони здоров’я Китаю я написав наукову роботу й отримав диплом магістра. Шанхайські колеги мене навіть взяли в співавтори декількох публікацій в китайських журналах.
Було ще в мене стажування з менеджменту в охороні здоров’я в Імперському університеті Лондону.
Впровадженню лікарняних кас завадила політика
– А що було по поверненні в Україну?
– Тодішній мер Києва Леонід Черновецький поділив систему охорони здоров’я міста на три відносно незалежних регіональні об’єднання. За рекомендацією Михайла Салюти мене запросив на роботу керівник ТМО «Лівобережне» Даніель Карабаєв, якого я вважаю одним з кращих українських інноваторів і практиків в сфері управління і організації охорони здоров’я. Мені запропонували зайнятися пошуком нових моделей фінансування медичної допомоги, які дозволяли б міській медицині розвиватися. Простіше кажучи, пошук позабюджетного фінансування.
Все це було схоже на авантюру, але я хотів «робити реформи» і вирішив спробувати.
Але навіть почати було складно: іноземні дипломи в Україні тоді не визнавалися взагалі. І мені довелося місяць ходити на курси організації охорони здоров’я до поліклініки на Теремках, де розташовувалася кафедра Національного інституту підвищення кваліфікації – без цього папірця до роботи офіційно не мали права допустити. «Оксфорд не підходить, їдь на Теремки» – сказав шеф.
А потім було вісім місяців роботи у державних органах охорони здоров’я – у згаданому ТМО «Лівобережне». Ми пропонували Черновецькому створити лікарняні каси – такий попередник страхової медицини. Це вже тоді працювало у Житомирі, і я багато часу присвятив перемовинам з лікарями, пацієнтами, посадовцями. На виході мали велику теку документів з проєктами постанов, які були узгоджені й готові до впровадження. Але… Справу поклали до довгої шухляди, бо на носі були чергові вибори до міської ради, потім мерські вибори, потім перевибори… Коротше, не було на той час політичної волі.
Як впорядкувати рекламу в лікарні
– А яким чином ви опинилися у приватній компанії?
– Було невдоволення, що майже рік роботи не дав конкретного результату. До того ж, на державній службі я отримував приблизно 100 доларів на місяць, а лише оренда житла вартувала вдвічі дорожче (кімнати, а не окремої квартири).
Коли я шукав ідеї про залучення позабюджетного фінансування, то побачив, що реклама в лікарнях не впорядкована. Плакати, флаєри, якісь інформаційні листівки клеїлися, розкладалися чи розкидалися, інколи утворюючи сміття, а ефективність цих рекламних заходів була сумнівною.
Народилася ідея створити компанію яка налагодила б цю систему. Оскільки така діяльність була несумісна з роботою чиновника, я залишив державну службу і пішов у приватний сектор. Провів перемовини з декількома рекламними компаніями, вибрав кращий варіант з партнерами, і ми заснували «Промо Віжн».
Я уклав договори на інформаційні послуги з десятками поліклінік по всьому місту. Ми розробили й встановили спеціальні стенди та вітрини, на яких фармацевтичні компанії певний період часу демонстрували свої продукти, в інший час ми розміщали соціальну рекламу, і частина зароблених коштів за ці послуги йшли до лікарняних благодійних фондів. Тобто ввели процес у цивілізоване, прозоре русло. На посаді директора «Промо віжн» я працював два роки.
Чому 10 років тому не «злетів» електронний запис до лікаря
– У вашій кар’єрі була й робота над якимось IT-стартапом?
– Мій друг Юрій Мацо працював у Євгена Уткіна, який у 1990 році створив компанію «Квазар-мікро» та був одним із найуспішних першопрохідців у сфері IT в Україні. Спочатку компанія налагодила дистрибуцію продуктів INTEL, потім почала встановлювати програмне забезпечення SAP для українських компаній. У 2005-2006 вони об’єдналися з ВАТ «Сітронікс» і під керівництвом Уткіна компанія увійшла на Лондонську фондову біржу з ринковою капіталізацією 2 млрд 300 млн доларів США та стала найбільшою у Східній Європі хай-тек компанією. Тоді вони почали вкладатися у невеликі власні проєкти.
Одним із них було створення програмного забезпечення для клінік, які хотіли б увести в обіг електронний запис до лікарів та систему призначень. Мені запропонували вести комунікацію з лікарнями.
Ідея була дуже цікавою, інноваційною, але це був 2012 рік, і вона тоді не «злетіла»:
у державних лікарнях практично не було нормальних комп’ютерів та інтернету, приватні клініки та лікарі до цього тоді теж виявилися не готові…
Рік ми з ентузіастами «Квазар-мікро» билися, а тоді керівництво згорнули цей проєкт. За пару років потому декілька інших компаній успішно запустили сервіс з тією самою ідеєю.
Успіх залежить від багатьох факторів
– А вам тоді знову довелося шукати роботу?
– Так. Я саме одружився, треба було дбати за сім’ю.
Незважаючи на міжнародні дипломи та уже чималенький різноплановий досвід, довго не міг нічого знайти. Влаштувався менеджером з продажів в білорусько-українську компанію, яка постачала до лабораторій японські апарати для аналізу крові. Обійшов ногами більше сотні лабораторій Україні (в державних поліклініках та лікарнях), але продав лише декілька аналізаторів. Наші лабораторії були такі обшарпані й бідні… Мені неодноразово казали, що дуже хочуть купити, але таку апаратуру вони не «потягнуть», хоч би якусь китайську закупити, а не робити аналізи просто руками й очима.
– Врешті ви почали співробітничати з міжнародною компанією, яка займалася біобанкінгом. Маючи досвід науковця, дослідника, менеджера, підприємця…
– Вони саме й шукали людину, яка могла б поєднувати у собі усі ці речі, і знайшли мене – через рекрутингову агенцію. Я тримав своє резюме на кількох платформах, бо і сам шукав для себе щось стратегічне, довгострокове, чим було б цікаво займатися не рік-другий, а багато років поспіль, отримуючи задоволення від роботи та, головне, її результатів. Успіх завжди залежить від багатьох факторів, і зараз я отримав більше, ніж шукав. Знову ж таки, бачу в цьому Провидіння.
– А тоді створили власну компанію з біобанкінгу…
– Це було не так просто.
Для чого збирати біологічні зразки
– Розкажіть, будь ласка, детальніше. Перш за все, що таке біобанкінг?
– У загальних рисах, це збір біологічних зразків та клінічних даних для досліджень, у яких задіяне вивчення ДНК та РНК [носії спадкової інформації усіх живих істот – ред.]. Вони проводяться при різноманітних захворюваннях – ВІЛ, гепатити, хвороби Альцгеймера та Паркінсона, але 70 відсотків таких досліджень присвячені раковим хворобам.
Лікарі намагаються встановити причинно-наслідкові зв’язки між даними генетики, перебігом хвороби та її реакцією на різні типи лікування. Наприклад, у людини може бути успадкована схильність до підвищеного тиску або діабету. І це відображається у її генній «картці». Також у генів трапляються свої «хвороби» чи пошкодження, що називаються мутаціями, і вони можуть викликати рак. Одні з них є «провокаторами» чи першопричиною захворювання, і інші лише «супроводжують» рак. І це важливо вміти розрізняти, бо, відповідно, ліки, які ефективні при одній мутації, безпорадні при лікуванні іншої, і навпаки.
Сучасна медицина стає все більш індивідуалізованою.
Не тільки від антибіотиків широкого спектру дії йде перехід до препаратів вузької спеціалізації, які борються з конкретним видом чи групою бактерій.
Так само йде процес отримання точної діагностики якомога раніше та підбір ефективних ліків у багатьох захворюваннях, перш за все, онкологічних.
Це дуже кропіткий процес. Аби розробити один препарат, потрібно протестувати кілька десятків тисяч молекул. На це йдуть роки, залучаються тисячі пацієнтів, накопичується величезна кількість інформації, витрачаються вже не мільйони, а мільярди доларів (на один препарат).
Базою для досліджень слугують біологічні зразки, аби на них відпрацювати модель та ефективність, тобто досягти результату на молекулі в пробірці перш, ніж апробувати її на тваринах, і вже після того на людях. Біозразки – це тканини з видалених пухлин, кров, сеча, слина тощо. Все, що містить в собі генетичні біомаркери захворювань.
Як народилася Audubon Bioscience
В українсько-швейцарській фірмі я займався менеджерською роботою з розвитку – відвідував і виступав на міжнародних наукових конференціях, шукав та укладав договори з дослідниками, які замовляли наші послуги.
Так сталося, що через два роки трапилася нагода (знову чудо) поступити в аспірантуру в Луїзіанському університету в Новому Орлеані, де я мав брати участь у наукових дослідженнях раку головного мозку. Це організували наші добрі американські друзі (сім’я Мауріса та Марі Кабіраків), у яких я жив рік, коли перший раз був в США за програмою шкільного обміну. Вони познайомили мене з професором і допомогли знайти гроші на стипендію для зарплати та супроводжуючих дослідницьких матеріалів.
Сума в цей раз виявилася навіть вищою, ніж в Оксфорді. Потрібно було 120 000 доларів тільки на перший рік. Для нас с дружиною це були космічні гроші, бо ми навіть своєї машини на той час не мали, і тільки закінчили виплачувати іпотеку за квартиру.
Кабіраки зібрали в стипендіальний фонд 20 000 доларів від своїх знайомих і внесли 10 000 власних. Залишалося знайти 90 000, і університет дав на це лічені дні. Але, як і раніше в житті, гроші неочікувано знайшлися, хоч і в самий останній день. Мауріс та Марі вирішили зняти зі своїх пенсійних накопичень недостатні 90 000… Вони звичайні американці, для яких це було дуже багато, але воні хотіли дати мені і дружині цю можливість. І вони розглядали це не як інвестицію, а як дружню допомогу.
З цього стипендіального фонду університет платив мені зарплатню аспіранта (4100 доларів на місяць), але після вирахування податків, сплати за медичну страховку і оренду житла, залишалося дуже мало і не вистачало на сім’ю з чотирьох людей (в тому числі новонароджена дитина). Щоб не порушувати американське законодавство, я мав або продовжувати дослідницьку діяльність, знайшовши собі відповідний грант і розірвавши угоду з попереднім роботодавцем, – або заснувати власну компанію, бо офіційно «підробляти» десь іще закон не дозволяв.
Так ми і домовилися з моїми колишніми роботодавцями: я організую у США компанію [ми назвали її за місцем заснування – є такий район в Новому Орлеані, де, до речі, народився джаз]. Ця компанія буде представляти їхні інтереси у Північній Америці, шукати клієнтів та усіляко їх підтримувати. Що ми разом з дружиною Аллою та друзями Маурісом та Марі Кабіраками і зробили у червні 2016 року.
Проте вийшло так, що партнери змінили свої плани і відмовилися від подальшої співпраці. Гранту на продовження досліджень в сфері раку головного мозку також не надійшло, тому я і був змушений зосередитися на розвитку власної компанії.
Спочатку були угоди з американськими клініками і німецьким біобанком, а за кілька місяців, у серпні 2016 року ми з колегою Олегом Коханенко (теж лікар з Запоріжжя) почали співпрацювати з клініками у Грузії. Бо за угодою з попередніми роботодавцями я не мав права рік працювати в Україні. Тож до компанії Ukraine Bioscience, заснованої Дмитром Ураковим (лікар з Києва), я долучився лише у 2017 році після повернення з США. Поступово ми відкрили афілійовані компанії у Румунії, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Вірменії, а пізніше в Африці – Нігерії, Гані…
Ланцюжок з багатьма ланками
– Поясніть, будь ласка, на пальцях, ланцюжок процесів, які здійснює ваша група компаній.
– Механізм виглядає загалом так.
- Американська Audubon Bioscience отримує замовлення від фармацевтичних компаній, державних дослідницьких лабораторій чи біотехнологічних університетів на надання послуг по збиранню біологічних зразків та клінічної інформації від різних пацієнтів.
- Чітко прописуються параметри: який вид раку досліджується, якого віку має бути пацієнт, лікувався він вже чи ні тощо. У нас укладені угоди з приблизно 120-ма клініками світу, і ми добре знаємо, хто чим займається. Наприклад, у разі замовлення на клітини раку простати ми звертаємося до урологічної клініки із запитом, чи є у них пацієнти з такими параметрами.
- Якщо є, тоді ми пропонуємо лікарям звернутися до пацієнтів з пропозицією про надання післяопераційних матеріалів для досліджень. На цьому ще раз наголошу: ми збираємо не частки здорових органів, а післяопераційний матеріал, більша частина якого просто утилізується.
- Усе робиться за узгодженням з етичною комісією медичного закладу, яка слідкує за дотриманням прав пацієнтів, аби вони були поінформовані у правильний спосіб, щоб не завдати шкоди їхньому емоційному здоров’ю. Це світові стандарти залучення до досліджень.
- Пацієнт обов’язково надає письмову згоду.
- Медичні кур’єрські служби приставляють зразки до лабораторій – з тими й іншими у нас також укладені відповідні угоди. У лабораторіях зразки перевіряють, якщо потрібно, перепаковують за чіткими процедурами умов зберігання, і направляють уже безпосередньо до замовників.
Як і у випадках з трансплантаціями, донор ніколи не отримує прямої матеріальної вигоди від пожертви. Але ми, як правило, сплачуємо за розширений пакет діагностичних тестів в приватних лабораторіях. У разі виявлення американськими чи європейськими дослідниками помилки в українському діагнозі (іноді таке трапляється), завжди повідомляємо про це лікарю і допомагаємо розібратися, чому так вийшло. Таким чином, пацієнт отримує безкоштовно значно покращену діагностику.
Може здаватися, що це легко і просто, але насправді тут дуже багато складної логістики та роботи зі специфічною інформацією, вузькоспеціалізованими термінами, тощо. Щоб правильно законсервувавати нуклеїнові кислоти (ДНК, РНК), є десятки різних протоколів і декілька різних температурних режимів зберігання і доставки (від кімнатної до мінус 80*С та мінус 150*С). А уявіть, що в місяць багато сотень таких зразків та їх дані одночасно збираються, обробляються та транспортуються в сотнях лікарень в десяти країнах світу на чотирьох континентах. Щоб це все «збирати до купи», потрібні великі зусилля багатьох розумних людей, яких, крім того, щоб знайти і навчити, треба ще забезпечити всім необхідним для роботи, в тому числі конкурентними зарплатами.
Знаходити правильних людей на відповідні ролі
– Що для вас як керівника найцікавіше в організації безперебійної роботи цього досить складного механізму?
– Від початку важливо налагодити роботу команди. Коли кожен знає свої повноваження і може брати на себе відповідальність. Я набув дуже цінного досвіду роботи з людьми і в церкві, і в інституті, і в громадському та державному секторі, коли я спочатку був керівником молодіжної групи в церкві, потім став головою студентського наукового товариства в університеті, потім очолював альянс християнських професійних асоціацій, а пізніше був чиновником середньої ланки місцевого самоуправління. Кожного разу приходилося вчитися створювати і координувати роботу команд.
Спочатку я не хотів бути лідером і займатися організаційними речами. Комфортніше було спостерігати за процесами з боку. Але це виявилося дуже цікавим викликом і потрібним вмінням – формулювати правильні завдання, знаходити правильних людей, давати їм відповідні ролі і допомагати досягати кращих результатів. Нагадує роботу тренера футбольної команди, який сам голи не забиває, але в нього інше завдання: створити стратегію, підібрати класних гравців, допомогти їм знайти своє місце на полі, підказати, як їм краще взаємодіяти тощо. Це складно, але розвантажує час і закладає міцний фундамент формування ефективної команди.
Коли люди готові – я не контролюю кожен крок, а передаю повноваження.
Мені цікаво займатися стратегіями і макроменеджментом, а не заглиблюватися в кожну подробицю.
В перспективі я хочу більше займатися фундаментальними питаннями, а не організаційними.
У групі компаній Audubon Bioscience я багато делегую. Долучаюся до деталей у якихось дуже складних випадках, але це трапляється все рвдше. Бо команда склалася дуже гарна і кожного дня покращує свій рівень.
За п’ять років ми досить швидко зростали: з нуля до 100 співробітників, з нуля до 6,5 мільйонів доларів доходу (хоча всі роки прибутковість компанії близько нуля через те, що ми все реінвестуємо в розвиток). Без зовнішніх інвестицій процес зростання був дуже складним і болючим. Зараз капіталізація компанія за нашими ринковими оцінками складає більше 50 млн доларів, і це до інвестицій. Але щойно журнал Форбс Україна оцінив нас в 50-100 млн доларів. І це при тому, що ми не обіцяємо золотих гір під проєкти, що неможливо реалізувати. У нас є чітка зрозуміла модель, ефективна протягом кількох років. У якій моя частина – бути ідейним натхненником та стратегом, що залучає кращих фахівців, будує команду і модерує процес.
Перспектива – власні дослідження для діагностики раку
– Читала, що недавно шляхом краудфандингу ви все-таки залучили майже пів мільйона доларів. Куди підуть ці кошти?
– На збільшення робочого капіталу, ресурсної бази, аби в недалекому майбутньому запровадити власні дослідницькі проєкти. Важливо, що люди, які вкладали хто 100 доларів, хто кілька тисяч, інвестували в майбутнє компанії.
Ми хочемо з часом побудувати свої лабораторії, і в перспективі робити власні дослідження, аби на виході мати нові діагностичні засоби або ліки від ракових захворювань, більш доступні для пацієнтів, у тому числі, українських. І, звичайно, залучити до цієї роботи вітчизняних науковців, – таким чином, сприяти, щоб українська галузь біотехнологій почала розвиватися.
У нас дуже здібні і талановиті люди, досягнення IT-галузі на світовому ринку це доводять. Чому ми не можемо наздогнати такі країни, як Індія чи Пакистан, в сфері біотехнологій? Як показала пандемія COVID-19, спроможність власного виробництва масок, тестів і ліків – це питання національної безпеки. Наприклад, Індонезія та Куба змогли вчасно розробити свою вакцину від коронавірусу, а ми ні…
У сучасній науці, яка вже починає використовувати штучний інтелект, важливе поглиблення міжнародної співпраці. Тож маємо на меті колаборацію з Японією, Євросоюзом, Швейцарією, можливо, Ізраїлем та Сингапуром.
– Що є надметою усієї вашої роботи?
– Покращення здоров’я людей. Колись я мріяв робити це як практикуючий хірург. Зараз роблю це як менеджер організації, що допомагає дослідникам. У майбутньому планую глибше долучитися до керівництва самими науковими дослідженнями.
Окрім роботи, приділяю увагу громадській та благодійній діяльності.
- Разом із друзями з провідних християнських конфесій (католики, православні, протестанти) ми заснували Фонд миру та розвитку, завдяки якому намагаємося залучити в Україну сучасну освіту та інновації.
- Також, враховуючи виклики часу, шукаємо, як краще сприяти об’єднанню нашого суспільства перед спільною загрозою та допомгти встановити мир на нашій землі. Почали серію інтерв’ю з представниками церков і моральними авторитетами на цю тему, що має на меті генерувати практичні ініціативи.
- Разом з Міністерством охорони здоров’я працюємо над розвитком біотехнологій в Україні, вже створили на сайті невеликий агрегатор безкоштовних освітніх онлайн-програм від кращих світових університетів.
- У перспективі через Фонд плануємо надавати освітні гранти молоді – не тільки лікарям, а і вчителям, юристам, представникам соціально важливих професій.
Мої батьки вкладали багато сил і коштів в мою освіту та виховання – як академічну, так і духовну, – тому я з власного досвіду розумію, наскільки важлива сьогодні правильна освіта.
Загалом же… Моя мета – служити Богу і людям через своє покликання.
– Чи вистачає за усіма справами часу на сім’ю?
– Якщо немає ладу в сім’ї, усе інше не клеїться і, мабуть, того не варте… Днями ми з дружиною Аллою відзначили десять років з заручин. У нас двоє чудових діточок – доньці Мілані вісім, сину Данилу п’ять років. За ці роки в житті та бізнесі траплялося багато дуже складних обставин, і без їхньої підтримки мені було б неможливо досягти суттєвого успіху.
Після 20.00 я майже завжди у сімейному колі, увечері разом з дружиною вкладаю дітей спати, вранці разом збираємо їх, снідаємо, і я відвожу їх до школи. Майже всі вихідні проводимо разом. Вчуся так балансувати час, аби його вистачало і на спілкування з дружиною і дітьми, і на роботу, і на громадську діяльність, і на амбітні цілі.
Але ще не встигаю з усім – наприклад, гардини в квартирі в одній кімнаті прикріпив, а в другій вже півроку обіцяю «на днях» доробити… Скоро оренда квартири закінчиться, то кажу, що вже, мабуть, і не варто 😊
– Дякую за цікаву розмову! Хай щастить!
Ганна ЧУПРИНА, фото надані Ростиславом СЕМІКОВИМ та з відкритих джерел
ПІСЛЯМОВА
Крім згаданих в тексті, Ростислав попросив окремо висловити подяку наступним вчителям, що підтримали і зробили значний внесок в його професійний розвиток:
- Професору Валентину Парію, який викладав менеджмент охорони здоров’я від НМАПО в поліклініці «на Теремках», був президентом благодійної організації «Лікарняна каса Житомирської області», а потім перейшов працювати медичним директором в саму сучасну в Києві приватну клініку «Оберіг».
- Ігорю Чермаку, який очолив Київську міську клінічну лікарню №1 («Червний Хутір») після Михайла Салюти, багато сприяв покращенню відділення неонатологіі в лікарні і розвитку співпраці з Рональдом Хокстрою.
- Вадиму Козлову – в 2005-2006 працював лікарем-урологом в КМКЛ №1, і був єдиним в цій лікарні, хто відгукнувся брати Ростислава на операції і вчити його хірургії. Потім заснував і успішно розвиває власну мережу високоякісних приватних клінік «Гармонія Здоров’я»
