Спілкування зі славетною українською письменницею, художньою дослідницею ментальних ран українського народу Оксаною Забужко – завжди чуттєвий бенкет і… «струс головного мозку». У вищому сенсі. Її глибокі, сповнені несподіваних розгалужень та асоціацій думки про давнину, сьогодення і майбутнє за мить змінюються короткими влучними визначеннями, що тут же стають афоризмами. При тому, що вести бесіду онлайн, як це відбувалося на запорізькому Артфорумі [тривав з 12 по 16 жовтня], пані Оксана не дуже любить.
“У нас забирають Агору…”
“Рада бути із запоріжцями на Артфорумі. І мені дуже шкода, що наша розмова відбувається не наживо, – привітала Оксана Стефанівна присутніх на дискусії «Чи рятує культура читання від технологій інформаційної війни?» – Справді шкода, бо коли я дивлюся в екран монітора, у мене складається враження, що я розмовляю не словами, а пікселями…
Карантини, що розсаджують нас по клітках-квартирах, – це теж інформаційна битва.
У нас забирають Агору [у Давній Греції – площа, де збиралися громадяни для вирішення важливих політичних та суспільних питань – ред.] – майдан спілкування та обміну енергіями. Але доводиться вчитися жити в умовах іншої інформаційної реальності”.
На думку відвідувачів Артфоруму, які зібралися на дискусії, ця нова реальність несе чимало загроз. Домінування відеокартинки над словом, кліпу над серйозним текстом перетворює людей, яких прийнято вважати Homo Sapiens, на акваріумних рибок, чия пам’ять спроможна тримати інформацію 30 секунд. Навіть якщо вдатися до новітніх доказів учених, що золоті рибки не такі дурні, це не рятує: після 12-денної перерви в експерименті вони в змозі пригадати лише те місце, де їх годують…
Смайлик як позначка початку деградації
А якщо без метафор, то багато українців, у кращому випадку, кажуть про довгі тексти: “Нє осіліл” [не подужав], а в гіршому – взагалі позбавлені критичного мислення. Фейкові вкиди, неправдиві повідомлення роблять їх вразливими до недоброчесної пропаганди, впливають на їхній електоральний вибір. А за великим рахунком, і на життя в цілому. Як цьому зарадити? І чи це взагалі можливо?
Пані Забужко переконана, що
основною причиною багатьох нинішніх негараздів є функціональна неписьменність громадян.
“Феномен «Нє осіліл» означає, що люди не звикли до літератури як мистецтва слова. Вони звикли до того, що речення на екрані чи на папері призначені для плаского стрічкового кліпового повідомлення. “Що? Де? Коли? З ким?» Простими непоширеними реченнями…
Велика кількість читачів не розуміють контекстів. Це і є функціональна неписьменність. Коли людина може прочитати інструкцію користування холодильником чи смартфоном і не може прочитати художньої книжки”.
Скажете, ну, то й що? І яка взагалі різниця? М’яко кажучи, величенька. Навичка читати винятково для практичних цілей не спонукає людину до розвитку. Навпаки, підштовхує її до спрощення усього на світі, у тому числі до заміни слова картинкою. Смайлик замість засобів мови означає перехід від другої сигнальної системи до першої, – і є, власне, початком деградації…
Недемократично, але: читання буде привілеєм еліти
Більше двох століть тому просвітителі висунули тезу, що коли усіх навчити читати і кожному дати в руки книжку [а їх тоді було дуже мало], то на світі запанує щастя. У XIX сторіччі хороших книжок побільшало, але ще довго доступ до них мав лише неширокий прошарок освічених людей.
“Ми спробували всіх зробити письменними, – міркує пані Оксана. – Та сьогодні знову повертаємося до того, що культура читання буде – нікуди ми не дінемося – привілеєм освічених класів. Мені дуже неприємно це говорити, це дуже недемократично… Та це правда”.
Першими на демократичну, чи, як вважає пані Оксана, популістичну освіту перейшли Сполучені Штати Америки. Вони ж першими винайшли телевізор, який запустив зворотній процес – до функціональної неписьменності.
А як же бути з тим, що населення США, що загалом надає перевагу картинці, становить велику частку «золотого мільярду»* і дуже непогано себе почуває?
Мабуть, справа тут в балансі між елітою, виплеканою, крім іншого, на художній літературі, та побутово грамотними. Цей баланс і є вододілом, який Україна у гірший бік поки що не перетнула.
“Коли міністр чи депутат кажуть, мовляв, люди книжок не читають, і взагалі життєвий успіх не залежить від культури читання, то він бреше. Це запихання країни у третій світ, – переконує Оксана Забужко. –
Забудьте економіку! Забудьте ВВП! Різниця між «золотим мільярдом» [а це менше десяти відсотків нашого глобального села] і третім світом дуже чітко проходить, як різниця між читаючими та нечитаючими країнами.
Ми, до речі, 30 років борсаємося і поки що належимо до цієї меншості. Ми не Бразилія, не Нігерія, не Зімбабве. Ми належимо до країн, які мають електрику, мають холодильники – мають їжу! в холодильниках. І є письменними – хоча функціонально неписьменними.
Але на нашій планеті є мільярди людей, які є технічно неписьменними. Це я говорю, як людина, яка прожила п’ять років у бразильській глибинці. До речі, нам би не завадило знати трохи більше про третій світ, коли ми нарікаємо на своє життя”.
На жаль, констатує пані Забужко, власна влада не надто переймається розвитком та розповсюдженням художньої літератури. Як наслідок – культура читання падає. Це дуже помітно на дітях. Оксану Стефанівну вразила ситуація, коли дворічне дівча, роздивляючись кольорову книжку казок, пробувало тиснути на малюнок, аби його «оживити»…
“Ми створили Російську імперію. Це наш проєкт”
Та й у багатьох дорослих українців “повний розсип у голові”. Через це вони вважають, що маємо дякувати Москві за «цивілізацію».
“Навпаки, це наші предки зробили з Московії Російську імперію! – обурюється пані Забужко. – Їхали на північ, засновували монастирі, везли книжки. Їх там гнобили, книжки палили, а вони обтесували Московію і зробили з неї врешті Російську мультикультурну імперію з європейським обличчям”.
На думку пані Оксани,
Україна культурно зіграла для становлення Російської імперії ту саму роль, що й Греція для Риму.
“У тому й справа, що культурна спадщина у нас досі невпорядкована. Але вона настільки потужна, що новороські міфи насправді розлітаються від одного дотику. Просто ми як доросла нація ще того дотику не зробили”, – вважає пані Оксана.
Правда сильніша за брехню. Бо брехня затратна, вимагає часу, ресурсів, живиться чужою енергією і врешті паморочить самого брехуна.
“Я думаю, Путін справді був переконаний, що отією пропагандистською так званою м’якою силою, запущеною набагато раніше гарячої фази, він справді зробив усе можливе, і його зустрінуть хлібом-сіллю на тому уявному «общем пространстве».
…Знаєте, мені самій досі не зрозуміло, які захисні механізми спрацювали, що без ніякої на той момент політичної волі колективна воля українського суспільства ухвалила рішення про опір і спротив. Ми переломили це попри масове килимове інформаційне бомбардування, і це корінь незламного оптимізму”.
Для чого потрібна гімнастика асоціацій
Але… Війна йде уже восьмий рік, а інформаційної гігієни у нас іще дуже бракує, і віруси фальшивок мають велику владу. Єдиними ліками від цієї хвороби знову-таки є розвиток у собі культури читання. Вміння слідкувати за завиванцем думки автора, яка може початися на одній сторінці і закінчитися на третій, – той інструмент, що допомагає читачу перейматися різнобарвними почуттями на цьому шляху і створювати асоціації.
Швидкість асоціювання треба тренувати, як м’язи.
Оксана Стефанівна вважає, що ми не маємо фетишизувати розум. Бо це одна з характеристик мозку – біологічна, а не моральна. А ось влізти в емоційну шкуру художнього персонажа, відчути його потаємні бажання, побачити його сутність через слово – на цьому чуттєвому «гімнастичному снаряді» значно легше розрізнити правду. Що має власну вагу і силу.
“Є європейська статистика: на кожні 20 тисяч живих ходячих двоногих індивідів має бути одна книгарня. А тепер міряйте, рахуйте у Запоріжжі, де ви живете. Скільки у вас населення? Скільки у вас книгарень? Ось про це треба говорити. Ось про це треба криком кричати, якщо ми хочемо бути в золотій меншості.
Звичайно, ми не зробимо кожного читачем Забужко – це і не треба. Зовсім не треба. Але якщо ми хочемо бути не резервуаром мускульної робочої сили, а історичною нацією, то ми повинні боротись за доступ до книжки на рівні європейських країн ”.
Підготувала Ганна ЧУПРИНА, фото з соцмереж
*«Золоти́й мілья́рд» — вираз, яким позначають населення розвинутих країн з достатньо високим рівнем життя в умовах обмежених ресурсів. Чисельність даного населення в мільярд пов’язана з чисельністю сумарного населення таких країн і регіонів, як США (310,5 млн), Канада (34,3 млн), Австралія (22,5 млн), Євросоюз (27 країн, загалом 500 млн), Нова Зеландія (4,4 млн), Ізраїль (7,5 млн), Ліхтенштейн (35800), Монако (33000), Люксембург (0,5 млн), Андорра (84000), Ватикан (920), Мальта (0,4 млн) до початку третього тисячоліття.
