Це відбулось у результаті Київської наступальної операції, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року і була складовою частиною Битви за Дніпро – однієї з наймасштабніших і найкровопролитніших воєнних операцій у світовій історії.
У ній було задіяно до чотирьох мільйонів людей з обох сторін, а втрати складали до понад двох мільйонів осіб.
Найзапекліші бої точилися за Букринський плацдарм, який, на противагу Лютізькому не був успішним.
Ніч з 5 на 6 листопада стала вирішальною в битві за Київ. Брест-Литовським шосе (проспект Перемоги) у місто прорвалися перші танки. До четвертої ранку опір противника в місті було зламано.
По обіді до Києва увійшли основні частини радянської армії.
Місто було зруйновано і майже порожнє.
Всього в ньому на цей час нараховувалося близько 100 тисяч мешканців, тобто лише десята частина довоєнного населення.
Гітлерівська окупація Києва тривала 778 днів – з 19 вересня 1941-го до 6 листопада 1943 року.
ПОДІЇ ДНЯ
Цього дня у 1960 році відбувся пуск першої черги метрополітену в Києві – Святошинсько-Броварської лінії (від станції «Вокзальна» до станції «Дніпро»), довжиною 5,2 км.
Цікаво, що це стало радісною подією для киян, але ще не розв’язувало проблеми сполучення між центральною частиною та віддаленими промисловими і житловими районами Лівобережжя. Її принципове вирішення було пов’язане з будівництвом мосту метро, який став до ладу вже в 1965 році.
Питання про будівництво метрополітену в столиці України порушувалось у 1936 році (хоча ідея створення підземної залізниці виникла ще в далекому 1884-му), але втіленню амбітних планів завадила війна.
Остаточне рішення про будівництво підземки в Києві було ухвалене наприкінці 1944 року, а саме будівництво розпочалося в 1949.
На даний час метрополітен складається з трьох діючих ліній загальною довжиною майже 70 кілометрів та 52 станцій.
6 листопада 1961 року, у Києві, на Хрещатику-26, відкрили перший в Україні телецентр.
Його будівництво розпочалося 1949 року, все устаткування було українського виробництва. Київський телецентр став піонером у галузі сучасних стандартів телетехніки в світі.
Цікаво, що на той час у місті налічувалося лише 662 телевізора. У перші роки не було строгого графіку виходу передач в ефір.
Вони, як правило, транслювалися двічі на тиждень обсягом 1,52 години.
Через рік у киян налічувалося вже близько 2 тис. телеприймачів.
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
Маркіян Шашкевич (1811-1843), поет, письменник, духовний просвітитель, натхненник національного пробудження Галичини.
Народився в селі Підлисся (нині – Львівська область) в сім’ї греко-католицького священика. Був вільним слухачем Львівського університету, закінчив духову семінарію.
Під час навчання в семінарії Шашкевич спільно з Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем (відомі як «Руська трійця» ) згуртував національно свідому молодь, яка стала на боротьбу за національно-культурне відродження на західноукраїнських землях, зокрема за відродження української мови в письменстві й церковних проповідях.
Результатом їхньої діяльності була підготовка рукописів, збірок, авторських поезій слухачів духовної семінарії «Син Руси» і «Зоря», які через цензуру не побачили світ, а головне – виданого у Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який мав вирішальний вплив на національне відродження та розвиток української літератури в Галичині.
Перший опублікований вірш Шашкевича «Голос галичан» з’явився 1835 року. Не враховуючи декількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за милою», «Думка»), Шашкевич писав переважно вірші патріотичного характеру («Руська мова», «Дайте руки», «Слово до чтителей руського язика», «Побратим», «Лиха доля» та ін.), також на історичні теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий». Надзвичайної поетичної майстерності та пророчої сили є його «Псалми Русланові».
У 1836 році Шашкевич опублікував польськомовну наукову статтю «Азбука і Abecadlo» (1836), спрямовану проти спроб заведення в українській мові латинської абетки.
Помер Маркіян Шашкевич у злиднях від туберкульозу в селі Новосілки. Був похований там же без дотримання приписів церкви стосовно поховання священиків.
***
Михайло Цегельський (1848-1944), церковний і громадський діяч.
Один із засновників «Руського педагогічного товариства» в Кам’янці-Струмиловій і Українського католицького союзу (1931).
У 1917–1918 роках отець Михайло був генеральним вікарієм митрополита Андрія Шептицького.
Син Михайла Цегельського – Лонгвин у 1919 році на Софійському майдані у Києві від імені Західноукраїнської Народної Республіки оголошував Акт злуки.
***
Дмитро Яворницький (1855-1940), археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, дослідник історії українського козацтва, якого сучасники шанобливо називали «козацьким батьком».
Родом з Харківщини, з сім’ї священика.
Початкову освіту здобув удома, найкращі спогади дитинства – казки та легенди про козаків, що їх розповідала бабуся, а також читання, які влаштовував батько майже кожного вечора для всієї родини.
Згодом учився на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Великий вплив на формування його світогляду справили Потебня і Сумцов.
Жив і працював у Петербурзі, Москві, Харкові, Запоріжжі, Катеринославі (Дніпро). З 1902 року завідував Музеєм старожитностей Катеринославської губернії (тепер Дніпропетровський історичний музей ім. академіка Д. І. Яворницького).
У 1918 році Яворницький став професором Катеринославського університету на кафедрі історії України. Організовував археологічні розкопки на Запоріжжі. Зібрав багатющий фольклорний та етнографічний матеріал.
У 1920-1933 рр. працював у Дніпропетровському університеті.
З 1927 – відповідальний керівник постійного археологічного нагляду і археологічних розкопок на території будівництва Дніпрогесу. Опублікував збірку поезій «Вечірні зорі» (1910), роман «За чужий гріх» (1907), повість «Де люди – там і лихо» (1911) та ін.
За працю з вивчення і пропаганди історії українського народу Дмитро Яворницький зазнавав переслідувань з боку царської влади, але й за більшовиків йому велося не краще. У 1933 році ученого обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі» та вигнали з музею. Деякий час йому – вченому зі світовим ім’ям та професору – не платили навіть пенсію, що було для літнього чоловіка не тільки матеріальним, а, насамперед, моральним ударом, величезною образою.
Після такої зневаги Яворницький захворів і на півроку опинився на лікарняному ліжку. Одужавши, науковець більше не переступав порога музею, повернувшись до творчої праці (зокрема написав «Историю города Катеринослава» і спогади про найкращого друга Іллю Рєпіна).
***
Матвій Коган-Шац (1911-1989), художник, майстер пейзажу.
Народився у місті Могилів-Подільський Вінницької області. Закінчив Київський художній інститут.
Учасник Другої світової війни, служив художником при штабі 20-ї армії. Після демобілізації повернувся до Києва.
І майже одразу на нього заведено справу як на «декадента і чорнителя радянської влади». Художника зарахували до «сосюрівців» – у пейзажах Когана «не зображалась індустріальна та аграрна дійсність».
Однак у 1950-х, під час боротьби з «безродним космополітизмом», «сосюрівця» Когана вже не чіпали.
Жив та працював у столиці, творив переважно в пейзажному напрямі.
Брав участь у вітчизняних і закордонних виставках – у Італії, Франції, Югославії, Японії.
***
Микола Петренко (1925-2020), письменник і поет.
Народився в містечку Лохвиця на Полтавщині в сім’ї робітника.
В часи Голодомору родина вижила, бо батько був не селянином, а робітником і отримував хлібний пайок. Загалом у житті Миколи Петренка простежується уся історія України.
Від великого голоду – до німецького концтабору та примусових робіт на шахтах совєтських Донбасу і Камчатки. Від виживання у цензурній клітці Радянської України – до величезної популярності джазового хіта «Намалюй мені ніч».
Микола Петренко є автором понад 100 книг: поезій, прози, гумору, публіцистики, віршів для дітей, казок, пісенних текстів (всього – до 200 пісень, деякі з них визнані кращими піснями року).
***
Олесь Пошивайло (1958), історик, кераміст, директор Інституту керамології, очільник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.
Народився в селі Опішне на Полтавщині у сім’ї спадкових гончарів. Закінчив Київський державний педагогічний інститут, згодом – аспірантуру Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського АН УРСР. Проходив стажування в провідних керамологічних і музейних центрах Європи.
У доробку вченого – численні наукові праці з проблем українського гончарства. Був організатором національних симпозіумів гончарства та всеукраїнських гончарських фестивалів в Опішному.
Олесь Пошивайло нині – головний редактор «Українського керамологічного журналу», національних наукових щорічників «Українська керамологія» та «Бібліографія українського гончарства».
***
Лариса Піша (1964), художниця, представниця Нової хвилі.
Народилась в Києві.
Її старший брат Сергій Іванов був відомим актором («Кузнечик» у фільмі Бикова «В бій йдуть тільки «старі»). Закінчила Київський художній інститут. Згодом пройшла стажування у французькому мистецькому центрі «Cité internationale des arts», Париж.
Великий простір – її стихія, вона обирає стіни будинків, чималі полотна для живопису, на яких документує мить усвідомлення єднання із світом.
Так, її проєкт «Крила» демонстрував великі, майже гіпереалістичні зображення ніби препарованих зоологом деталей. Художниця пояснювала: «Людина народжується – бачить небо, вмирає – бачить землю, а протягом життя приміряє різні крила, метелика, орла, ще когось…»
Всі твори художниці по-різному стверджують цінність людського життя, як от вона коментує свій проект «Листи. Люди. Напрямки»: «М´яті скляні пластинки без текстів, з датами внизу, – це те, що вже було; те, що нікуди не зникло, бо сплавляється з простором, з’єднується з ним, як би залишається в ефірі, забуте і незабуте одночасно».
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3345039-6-listopada-pamatni-dati.html