З 2 по 17 жовтня 1990 року, у Києві, на Майдані Незалежності (тоді – площа Жовтневої революції) тривало політичне голодування студентів, яке згодом назвали Революцією на граніті.
Це був перший успішний ненасильницький політичний протест проти комуністичної влади в Українській РСР.
На той час у Москві повним ходом йшла підготовка Союзного договору, а в Україні стара номенклатура продовжувала утримувати всі керівні позиції й не йшла на жодні реальні реформи.
Студенти організували наметове містечко на центральній площі Києва, більшість з них були з Києва, Львова та Дніпропетровська.
На їх підтримку почали страйкувати також студенти технікумів, ПТУ і учні старших класів шкіл. Студентські акції протесту пройшли також в обласних центрах, зокрема, Луганську та Львові, але не так масово.
Розпочавши голодування, студенти висунули політичні вимоги.
Серед них – відставка Голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола, відмова республіканського керівництва від підписання нового Союзного договору, передача місцевим органам влади майна КПРС і ВЛКСМ на території України, відбування юнаками України військової служби за межами республіки лише на добровільних засадах, перевибори Верховної Ради УРСР тощо.
Зрештою, українське керівництво на чолі з Леонідом Кравчуком вирішило піти на поступки і задовольнити певні вимоги голодуючих.
23 жовтня Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про скасування 6-ї статті Конституції про керівну роль партії, а також прийняла відставку Віталія Масола
***
Сьогодні ж світове співтовариство відзначає Міжнародний день ненасильства.
Він відзначається щороку в день народження Махатми Ганді (1869-1948), одного з керівників руху за незалежність Індії, основоположника філософії та стратегії ненасилля.
Як наголошується в резолюції ООН, цей Міжнародний день слугує ще однією нагодою «пропагувати лозунг ненасилля, зокрема й шляхом просвітницької та суспільно-роз’яснювальної роботи».
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
Роман Гурик (1994-2014), Герой Небесної Сотні.
Народився в Івано-Франківську. Прадід Романа і два прадідових братів були вояками УПА.
З дитинства Роман відвідував усі можливі гуртки, ходив на тренування з гімнастики, тайського боксу та плавання, вчив англійську та польську. Екстерном завершив навчання у школі.
Вступив на філософський факультет Прикарпатського національного університету.
Роман їздив на Майдан у столицю чотири рази. Востаннє – 15 лютого.
Зранку, 20 лютого, батьки почали бити на сполох — телефон сина не відповідав.
Ввечері Романа знайшли – він був убитий точним пострілом снайпера у скроню. Його останній запис у соцмережі: «Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть».
***
Йосип Бокшай (1891–1975), живописець, громадський активіст, педагог.
Його картини знаходяться в приватних художніх колекціях по всьому світу й коштують чималих грошей. А ще митець зробив надзвичайно великий внесок у розбудову культурного простору Закарпатського краю.
Йосип Бокшай народився в селі Дертяньлігет Марамороського округу Австро-Угорської імперії (нині с. Кобилецька Поляна Рахівського району Закарпатської області). Походив з родини греко-католицького священника.
Кілька поколінь роду Бокшаїв служили на духовній ниві, були священниками. Початкову освіту Йосип здобував у сільській школі, а згодом у Мукачівській угорській королівській гімназії, яка на початку ХХ століття вважалася одним із найкращих навчальних закладів регіону.
В біографії митця існує дуже багато прогалин, тому невідомо, коли у нього виникла ідея стати художником. Також невідомим є те, коли і за яких обставин познайомився він із художником Ігнацем Рошковичем. Але саме Рошкович, відомий тоді на всю Австро-Угорщину митець, дав Бокшаю прекрасні рекомендації для вступу до Будапештського королівського художнього інститута. У виші Йосип Бокшай навчався чотири роки (1910-1914), своїм фахом обрав педагогіку, відчуваючи до неї хист.
З перших днів Першої світової війни юнака мобілізували рядовим до лав австро-угорської армії. Для віруючого Йосипа це було неабияким випробуванням. Але зовсім скоро він потрапив у полон до росіян. Побував у Туркестані, Казахстані, Узбекистані. Його звільнили лише в 1918 році.
Після повернення на батьківщину, 28-річний Йосип Бокшай влаштувався вчителем в Ужгородську реальну гімназію. Робота з дітьми йому надзвичайно подобалася, тому він вирішив створити власну художню школу для обдарованої молоді. Цю мрію він утілив у життя в 1927 році, коли разом з іншим відомим українським художником Адальбертом Ерделі заснував в Ужгороді першу на Закарпатті приватну художню школу.
Дуже важким був для Йосипа Бокшая післявоєнний період та встановлення в краї радянської влади. Але діватися було нікуди, й він прийняв нові правила гри. Йому заборонили створювати твори на сакральну тематику, тому він сконцентрувався виключно на пейзажах. Викладав в Ужгородському художньому училищі та Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва.
Музою художника була його дружина Маргарита, а троє дітей – найбільшим щастям. Він намагався триматися якнайдалі від політики, хоча й активно займався громадською діяльністю. До кінця життя був глибоко віруючою людиною.
***
Іван Багряний (псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна; 1906-1963), поет, прозаїк, публіцист й громадського-політичний діяч, що належав до покоління Знищеного українського Відродження, більша частина з якого була розстріляна, а частина стала вигнанцями. До останніх належав й Іван Багряний.
Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів в якійсь із тюрем ДПУ чи в сандармоському урочищі, як того «сподобився» багато хто з його побратимів, але він пройшов усі належні кола пекла, що були уготовані Москвою українській інтелігенції задля її цілковитого знищення. Зрештою, він опинився на вигнанні, так само, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Анатолій Лисий, Мар’ян Коць та багато хто інший.
На вигнанні, в Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози. Юрій Шерех назвав цей роман «справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці».
А ще звернув увагу на те, що «Сад Гетсиманський» з’явився задовго до «Архіпелагу Гулагу» Олександра Солженіцина і обидва твори є разюче подібними.
Перші вірші Івана Багряного з’явилися у 1925 році, в кам’янець-подільській газеті «Червоний кордон». Того ж року були видані й перші оповідання. У 1926 році молодий поет увійшов до київського літературного об’єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), учасниками якого була тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, яких пізніше піддадуть нищівній критиці і майже всіх розстріляють.
У квітні 1932 року Багряного вперше арештовують, звинувачуючи «в проведенні контрреволюційної агітації». 11 місяців письменник провів у камері одиночного ув’язнення, потім його відправили на спецпоселення на Далекий Схід. Звідти він утікав, його ловили, повертали назад. Після повернення з заслання Багряного знову арештували. Цього разу його звинуватили в участі у націоналістичній контрреволюційній організації. Утім, своєї вини письменник не визнав, тому його змушені були відпустити.
Під час німецько-радянської війни Багряний одразу йде в українське національне підпілля. Працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті. Одночасно брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів. Утім, не полишав і літературної праці. 1944 року, за надзвичайно короткий проміжок часу написав пригодницький роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).
1945 року письменник емігрував до Німеччини. Через рік було опубліковано його відомий лист-памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?». На вигнанні Багряний написав і свій знаменитий роман «Сад Гетсиманський» – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор та проблему буття людини за тоталітаризму, яскравий зразок реалістичної, публіцистичної, документальної, і разом з тим містичної прози.
На чужині активно займався політичною діяльністю. Організував Українську революційно-демократичну партію (УРДП), в якій згуртував відданих українській справі земляків. У період 1952-1963 рр. був головою Української Національної Ради та віцепрезидентом УНР в екзилі.
***
Іван Іов (1948- 2001), український поет.
Народився в селі Кам’янка на Дніпропетровщині. Закінчив філологічний факультет Кам’янець-Подільського педінституту.
Викладав українську мову та літературу в школі, працював у редакціях газет Івано-Франківська, Хмельниччини та Київщини, асистентом оператора кінокорпункту «Укркінохроніка», редагував щомісячний вісник «Позиція» у Хмельницькому.
Поезію Івана Іова часом не так легко й просто «розшифрувати», але робити це завжди цікаво.
Зокрема, його книга «Періодична система слів» дійсно унікальна за багатьма параметрами.
***
Тарас Житинський (1957), музикант, вокаліст, автор пісень.
Народився в Карагандинській області в Казахській РСР у родині репресованих вояків УПА. Лише у 1981-му році зміг повернутися на Батьківщину — в Івано-Франківськ.
Тут Тарас закінчив Івано-Франківський інститут мистецтв.
Після здобуття Україною Незалежності автор та виконавець україномовних пісень став одним з перших кандидатів на участь у відроджених українських фестивалях та конкурсах, на яких він здобув згодом чимало відзнак.
Зокрема, третю премію у категорії «попмузика» на фестивалі «Червона Рута» в 1991 році, переміг на рок фестивалі «Тарас Бульба».
Окрім власних творів Тарас Житинський виконує патріотичні повстанські та стрілецькі пісні.
У 1996–му для нього починається нове життя: він несподівано перебирається до Лондона.
Там і досі функціонує створений Тарасом Житинським гурт «Земляки», який складається з наших «колишніх» та виконує і народну пісню, і авторський репертуар.
Згодом Житинський повернувся до України, співає козацькі, гайдамацькі, стрілецькі пісні, історичні думи та пісні УПА.
Особливу увагу приділяє встановленню історичної справедливості, розповідаючи про українське походження багатьох відомих і популярних пісень. Тож його концерти стають водночас і своєрідними лекціями з історії культури.
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3325303-2-zovtna-pamatni-dati.html