День 11 серпня. Пам’ятні дати та події

Влітку 1919 року політична ситуація в Україні вкрай загострилася. У цей період на наших теренах воювали між собою кілька армій. З одного боку – армія Української Народної Республіки та Українська Галицька армія. З іншого – російські денікінська та більшовицька, а також польська.

У липні 1919 року УГА перейшла Збруч і в Кам’янці-Подільському об’єдналася з армією УНР. Так почався новий етап в історії української революції: дві українські армії спільно вирушили на одного ворога – російську більшовицьку армію.

Об’єднана українська армія налічувала близько 85 тис. осіб. Штаб армій очолив генерал Микола Юнаків, а генерал-квартимейстром став Віктор Курманович.

Було прийнято рішення: піти одночасно і на Одесу, і на Київ, а заразом – на Житомир, щоб запобігти нападу з півночі. У напрямку Одеси почали просуватися Наддніпрянські частини; на Житомир – 2-й Галицький корпус та Січові Стрільці, а основна частина армії – 1-й та 3-й Галицькі корпуси і Наддніпрянська група запорожців йшла на Київ.

Вже 12 серпня українці взяли Вінницю, 14 серпня – Хмельник, 19 серпня – Бердичів, 21 серпня – Житомир.

30 серпня 1919 року українським військам вдалося зайняти Київ. Однак, вже наступного дня під тиском нового ворога – російської армії Денікіна, українці залишити столицю.

Після того українські війська потрапили в так званий «трикутник смерті» й змушені були вести бої з трьома силами, кожна з яких їх переважала – більшовики, білогвардійці та поляки.

Тодішня українська армія змогла показати свою боєздатність і військову злагодженість у боротьбі за незалежність України, звільнивши досить велику частину українських земель – територію Подільської губернії, частину Київської губернії та Волинь, деякі райони Херсонської губернії.

ПОДІЇ ДНЯ

Цього дня, у 1989 році, реабілітовані усі засуджені у справі «Спілки визволення України».

Процес СВУ був показовою справою, сфабрикованою радянськими каральними органами наприкінці 1920-х років проти провідних діячів української наукової, культурної та церковної інтелігенції, яку звинувачували в антирадянській діяльності.

Судилище проходило в залі Харківського оперного театру. Загалом на лаві підсудних були 45 чоловік – два академіки, 15 професорів, учителі, редактори, бібліотекарі, навіть два студенти. Серед відомих постатей – Сергій Єфремов (академік, віце-президент ВУАН, відомий діяч Центральної Ради – його проголосили головою СВУ), Володимир Чехівський, Андрій Ніковський, Людмила Старицька-Черняхівська.

Усі звинувачені були визнані винними і засуджені до різних строків тюремного ув’язнення і заслання.

Всього у зв’язку зі справою СВУ було заарештовано близько 5 тис. людей (здебільшого наукових працівників, вузівських викладачів, вчителів, лікарів, студентів тощо).

До судового процесу 1930 року було залучено 474 особи, з них засуджено до розстрілу – 15, до концтаборів – 192, вислані за межі України – 87, засуджено умовно – 3. Знадобилося 59 років, аби визнати їх невинними.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

Олександр Шульгін (1889-1960), політичний діяч, дипломат, науковець. Член Центральної Ради. Член емігрантських урядів УНР.

Народився на Полтавщині. Походив з козацького старшинського роду, спорідненого з Полуботками, Скоропадськими, Самойловичами, Апостолами.

Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету, згодом викладав історію й філософію.

По поверненню до України у березні 1917 року був членом Української Центральної Ради, з липня 1917 до 30 січня 1918 року – генеральним секретарем міжнаціональних (пізніше міжнародних) справ, співавтором Статуту Вищого Управління України, співорганізатором З’їзду народів Росії в Києві (вересень 1917 року).

Був головою української делегації на першій асамблеї Ліги Націй в 1919 році у Женеві.

З 1921 року очолював Надзвичайну дипломатичну місію УНР у Парижі. На цих постах Шульгин боронив українські інтереси перед різними міжнародними організаціями.

У1926 році призначений міністром закордонних справ УНР у вигнанні й керував її зовнішньою політикою в 1926–1936, 1939–1940 (тоді ж очолював уряд УНР у вигнанні) і в 1945–1946 роках. Виступав проти більшовицького терору, голоду в Україні.

Флоріан Юр’єв (1929), художник, архітектор, композитор, поет, майстер скрипкових музичних інструментів.

Народився у Сибіру. Мати, Марія Большак – представниця древнього тунгуського роду, батько, біолог Ілля Захар’їн-Юр’єв – засланий совєтами до Сибіру за наукову роботу з генетики.

Як архітектор Флоріан Юр’єв знаний, перш за все, проектом Будинку Українського інституту науково-технічної та економічної інформації МОН України. Ця споруда, розташована у Києві біля станції метро «Либідська», відома як «літаюча тарілка».

У 1950-1960-х роках створює свою теорію «музики кольору» – синтезу звуку та зображення. Він також є автором колірної фонетичної транскрипції, в якій  поєднуються звуки, зображення та слова. Саме Флоріан Юр’єв ввів у мистецтвознавство такі терміни, як «кольоропис» («colour writing»), «музика кольору» («music of color»).

Через звинувачення в «абстракціонізмі» монографія «Музика кольору» вийшла у світ лише через десять років, тридцять років не виставлялися картини художника.

Володимир Діброва (1951), письменник, драматург, перекладач, есеїст.

Народився у Донецьку. Вчився у Київському університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті романо-германської філології.

Діброва – представник «андеґраундної альтернативи» 1970 – 1980-х років, що творилася паралельно до радянського офіціозу – у самвидаві. Дебютувавши наприкінці «перестройки» двома книжками в офіційному друці («Тексти з назвами і без назв», 1990; «Пісні Бітлз», 1991), він одразу став одним із найпопулярніших українських прозаїків, перекладеним у Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, США, Канаді.

У 1996 році в американському видавництві «Northwestern University Press» з’явився однотомник його вибраної прози «Peltse and Pentameron». В Україні тим часом його твори друкувалися в періодиці – найбільшого розголосу  набули романи «Пентамерон» (1994), «Бурдик» (1997), повість «День народження» (1997), п’єси «Короткий курс» та «Двадцять такий-то з’їзд нашої партії (стенографічний звіт-опера)».

У 1994 році вимушений був виїхати до США через важку хворобу доньки. Нині працює в Українському науковому інституті Гарвардського університету, але продовжує писати для українського читача і видаватися в Україні: роман «Андріївський узвіз» (2007), збірка з чотирьох трагікомічних п’єс “Чотири, три, два, один” (2016), книжки  «Нове, сиве, різне» (2018) та  «Куліш. П’єса на дві дії».

Іван Леньо (1971), музикант, акордеоніст, один із лідерів фольк-рок-гурту «Kozak System». Гурт за час свого існування відвідав з концертами більше 18 країн світу.

Народився на Тернопільщині. У родині є українське (лемківське), циганське та польське коріння.

У 2012 році став фронтменом гурту «Kozak System», його утворили колишні музиканти гурту «Гайдамаки».

Завдяки його харизматичності, вокальним і артистичним даним, незвичному для фронтмена рок-гурту інструменту (акордеон) виступи «Kozak System» стають справжнім драйвовим дійством.

Петро Яценко (1978), письменник.

Народився й виріс у Львові. Вищу освіту отримав у Національному університеті «Львівська політехніка».

Дебютував романом «Йогуртовий бог» у 2002 році; за повість «Мар’яна, чи Дерево бодхі», що вийшла 2011 року, отримав премію видавництва «Смолоскип».

Чергове визнання –  у 2018 році за роман “Нечуй. Немов. Небач” письменник отримав у Львові Премію міста літератури ЮНЕСКО.