“Коли б ми не лишилися, зі своєю вірою, впертістю, впевненістю, то на кого б ми покинули нашу землю, наше все. Кожен обирає для себе і своє. Залишити на поталу виродкам? Це ж їхня мета – “території”. Без “насєлєнія”. Страшний наочний приклад – Маріуполь, Лисичанськ, Миколаїв, Запоріжжя, Ірпінь, Буча… [Та й в наших закликачів – “виїжджайте” – схожа мотивація – нема людей, нікому проблеми створювати, коли спроможемося, тоді деокупуємо…] Так навіть вони знають: Бердянськ – це Україна!
І ще – ми корисні. От вчора допомогли! Не скиглимо, не плачемось, не тікаємо. Живемо”, – пишуть справжні українці із окупованого міста.
Та наводять розповідь сміливої жінки, яка дала опір «урноносцям»:
“Доброго вечора! Вчора до мене прийшли жінка та два чоловіка з урною, щоб я проголосувала. Я запитала, на підставі якого закону проводиться цей псевдо референдум. Вони не знали що мені сказати. Тоді я заявила, що вони порушують мої права згідно Всесвітньої декларації прав людини та інших міжнародніх конвенцій, українського законодавства і навіть російського. Жінка знитилася і запитала, чи я буду голосувати. Я відповіла, що “ні” і додала “як ви будете дивитись в очі своїм онукам, у яких відбираєте майбутне”. Зробивши помітку у списках вони пішли. Наздогін від мене почули: “колаборанти””.
Попри біль та сум, чекаємо звільнення та можливості обняти наших людей у Бердянську.
Інеса АТАМАНЧУК за матеріалами відкритих Інтернет-джерел
