10 серпня – день, коли Запоріжжя згадує Івана Гутніка-Залужного. Молодого офіцера, який ціною свого життя врятував побратимів.
Лейтенант Національної гвардії України Іван Гутнік-Залужний – онук запорізького ветерана Другої світової війни Івана Залужного – загинув 12 років тому, 10 серпня 2014 року.
Йому було лише 23. Попереду мало бути весілля, яке він відклав через війну. Робота, яку він залишив заради служби. Життя, яке тільки починалося…
Тієї серпневої ночі під Амвросіївкою на Донеччині Іван побачив у тепловізор людей, які наближалися до позицій українських військових. Він повідомив командування та отримав наказ спостерігати.
Коли невідомі відкрили вогонь, Іван першим вступив у бій. Його дії дали побратимам час відкрити вогонь у відповідь і відбити напад.
Сам лейтенант отримав смертельні поранення.
Так у родині, де війна була частиною пам’яті старшого покоління, з’явилася ще одна військова історія – уже про незалежну Україну.
«Ваня» – єдиний син і єдиний онук
У родині його називали просто Ванею.
Він народився у Запоріжжі у 1990 році. Був єдиним сином Галини Залужної та єдиним онуком Івана Залужного – ветерана Другої світової війни, морського піхотинця, який воював під Сталінградом.
Для онука військове минуле близької людини було не просто частиною сімейної історії. Ваня пишався дідом і знав його фронтову біографію.
Сам Іван Гутнік-Залужний не планував іти до армії. Він здобув освіту інженера-будівельника, закінчив Запорізький інститут економіки та інформаційних технологій, отримав ступінь магістра й пройшов військову кафедру. Працював начальником виробничо-технічного відділу на підприємстві, займався будівельними та монтажними роботами.
У нього були квартира, машина, робота і плани на майбутнє.
Він планував весілля на 7 червня 2014 року. Але замість весільного костюма обрав військову форму.
«Мамо, як я буду ними командувати?»
Навесні 2014 року Івана мобілізували під час першої хвилі і доручили командувати …взводом Національної гвардії.
Для 23-річного хлопця це було непросто. Його підлеглі були значно старшими за нього.
«Як я буду ними командувати? Адже там усі такі дорослі, а я шмаркач», – згадувала слова сина його мама Галина.
Вона підбадьорила, сказала, що в нього все вийде.
І справді вийшло.
Галина розповідала, що син змалку був дуже зібраним, акуратним і відповідальним. Перед виходом із дому чистив взуття, стежив за своїми речами. Навіть у сумках, які мама розбирала після його служби на Донбасі, вона знайшла щітки для взуття та одягу.
Ця акуратність залишилася з ним і на війні.
А ще там змінилася його мова.
Раніше Ваня розмовляв російською. У його взводі було багато хлопців із села, і командир поступово перейшов на українську, щоб підлеглим було зручніше. Згодом українською він почав говорити і з мамою.
Після мобілізації Іван сам попросився на передову
Спочатку Іван сприймав службу як обов’язок. Але вже через місяць-другий зрозумів, що армія може стати справою його життя.
Він навіть хотів здобути повну військову освіту.
Та на Донбасі стрімко розгорталися військові дії, війна не залишала часу на довгі плани.
Іван не став чекати, поки його підрозділ відправлять у зону бойових дій, і сам попросився на передову.
Перед відправленням намагався допомагати не лише своїм бійцям. Через соціальні мережі організовував збір необхідного спорядження – засобів захисту, зв’язку та інших речей, яких тоді гостро бракувало військовим.
Безпосередньо в район бойових дій Іван потрапив з ротацією 27 липня 2014 року.
А через два тижні його не стало.
У ніч проти 10 серпня Іван перебував у складі невеликої групи спостереження – так званого «секрету».
За допомогою тепловізора він помітив людей, які наближалися до позицій українських військових. Іван доповів про це командуванню та отримав наказ спостерігати далі.
Невдовзі невідомі відкрили вогонь.
Схоже, вони зрозуміли, що їх помітили, і намагалися уразити саме бійця з тепловізором.
Іван та його побратими відкрили вогонь у відповідь. Нападників вдалося зупинити й змусити відступити.
Але в Івана влучили дві кулі. Вони пройшли над пластинами бронежилета та пошкодили життєво важливі органи.
Медики його врятувати не змогли.
Ціною власного життя молодий командир дав своїм побратимам можливість вижити. За різними спогадами та повідомленнями, йдеться про близько 48–50 врятованих військовослужбовців.
«Налий мені сто грамів коньяку. Я виступлю першим»
З Іваном Запоріжжя прощалося 13 серпня.
Для його матері Галини той день став одним із найстрашніших у житті.
«У день похорону Вані я була ніяка, мене накачали заспокійливими. А батько тримався. Підійшов вранці і каже: налий мені сто грамів коньяку, я виступлю першим», – згадувала вона.
Батькові Галини було тоді 96 років.
Він мав за плечима війну, поранення, загибель товаришів, службу у Військово-морському флоті та довге життя. Але тепер йому довелося ховати єдиного онука.
На прощанні ветеран звернувся не лише до присутніх. Він говорив до російських ветеранів, із якими колись ділив фронтовий хліб і окопи.
Його слова про те, що тепер російські онуки прийшли вбивати українських онуків, стали одним із найсильніших публічних висловлювань ветерана про російсько-українську війну.
…Івана Гутніка-Залужного поховали на Осипенківському кладовищі. Через рік після його загибелі там відкрили пам’ятник.
Його ім’я залишилося і на карті Запоріжжя. У лютому 2016 року вулицю Червоної кінноти у Дніпровському районі перейменували на вулицю Івана Гутніка-Залужного.
А у сквері Дніпровського району на честь загиблого лейтенанта встановили пам’ятний знак.
Але за всіма цими пам’ятниками, нагородами й офіційними згадками залишається передусім родинна історія.
Історія мами, яка втратила єдиного сина.
І діда, який у 96 років поховав єдиного онука.
І молодого чоловіка, який мав одружитися, будувати кар’єру та жити своє життя, але навесні 2014-го взяв до рук зброю, щоб захистити Україну.
Як історія діда й онука Залужних стала відомою на всю країну
Після загибелі онука Іван Залужний став відомим далеко за межами Запоріжжя і останні роки життя присвятив пам’яті онука.
Йому писали люди з різних куточків України. Підтримували його й деякі ветерани Другої світової війни з росії.
Він зустрічався з військовими, підтримував учасників бойових дій на Донбасі та розповідав про свого онука.
У 2015 році він став одним із символів Дня пам’яті та примирення. Відео, в якому ветеран Другої світової говорить про загиблого на Донбасі онука, отримало широкий розголос.
А у 2017 році Іван Залужний разом зі стрільцем УПА Степаном Петрашем став обличчям інформаційної кампанії Українського інституту національної пам’яті. Він єдиний із радянських ветеранів, хто був присутній 6-го травня на заході “Примирення заради майбутнього”, куди приїхали також ветерани УПА.
Учасників тієї зустрічі, “упівців”, Залужний позитивно вразив. «Він дійсно патріот України», – казав тоді один з воїнів УПА.
У 2018 році ветерана нагородили орденом «За мужність» III ступеня – за мужність під час Другої світової війни, внесок у ветеранський рух та патріотичне виховання молоді.
Іван Залужний прожив 103 роки, відійшовши у засвіти 31 жовтня 2021 року.
