Вчора, 28 березня, в історії України нашої трапилася важлива дата – річниця визволення від російських фашистів міста-героя Ірпеня, супутника української столиці, по суті – передмістя Києва. Потім були Буча і Гостомель, але Ірпінь став першим містом, на якому путлерівський вермахт зламав свої броньовані зуби. Моя сім’я – я, моя дружина Лариса та наша десятирічна кішка Зося, в Ірпені опинилися в середині жовтня 2022 року, куди приїхали на запрошення наших родичів, і залишалися там 100 днів, як потім виявиться, – до кінця січня 2023 року. Тому, якщо лауреат Нобелівської премії з літератури Борис Пастернак, якщо лауреат Нобелівської премії з літератури Борис Пастернак, який навідався до Ірпіня в 1930 році, заявив потім категорично у віршах, що «Ірпінь – це люди і літо», то я, користуючись його підказкою, можу заявити не менш категорично від себе: Ірпінь – це люди та… зима.
Це була дуже важка військова зима, впродовж якої лютий ворог намагався заморозити Україну і тим самим зламати опір українців: він обстрілював ракетами наші мирні міста, намагаючись знищити, як кажуть у таких випадках, критичну інфраструктуру країни – знеструмити, тобто українські міста та села. Взимку.
Слава Богу, зима не була лютою, не замерзли ми, а от у темряві посиділи неабияк. А спершу і без зв’язку залишалися: без електроенергії не працювали вежі мобільних операторів. А потім…
А потім на вулицях загули генератори: російським фашистам не вдалося відібрати у нас цивілізацію – те, чого вони самі ніколи не мали. Мені розповідали, як до хати до місцевих жителів увірвався одного разу путлерівець. Заглянувши на кухню, кричить господині: а ну, видай мені код, і показує на мікрохвильову піч. Цей ідіот думав, що на кухні українці тримають персональні сейфи із заощадженнями. А у подруги дружини, яка вже кілька років живе під Києвом, інший ідіот вкрав електричний чайник. Причому забрав його без електричної підставки. Мабуть, був упевнений, що наші чайники готують чай… як лампи Аладдіна – достатньо їх потерти рукою. Не згадуватиму про жіночу нижню білизну, яку перша армія мародерів відправляла з України дружинам і матерям – про це сказано достатньо. До речі, я цьому не здивувався: пам’ятав, як у 2014 році подруги рашистів-мародерів хвалилися у соцмережах косметикою, забраною у загиблих пасажирок збитого рашистами малазійського Боїнга. Весь світ шокований був цим, весь світ тоді зрозумів, що має справу з виродками – з народом, що вироджується, народом з країни Zero.
Хто запам’ятався мені в Ірпені найбільше? Насамперед, ветеринарний лікар, який зробив – буквально в перші дні після нашого приїзду, нашій кішці операцію з повним наркзом – видалив обламане верхнє ліве ікло. «Це справжній доктор Айболіт», – заспокоювали нас перед операцією, – «ось побачите, що все буде добре». І все було гаразд. “Ну що, вона вже грає?” – запитав лікар на третьому – після операції, прийомі. Причому знову безкоштовно. І ми підтвердили: грає! Вперше за довгий час Зося сама знайшла фантик і почала підкидати його над собою, щоб потім спритно спіймати. Дякую, докторе Айболіт. А взагалі я з повагою ставлюся до людей, які не просто люблять тварин – намагаються їх зрозуміти.
А перед Новим роком я зайняв чергу до каси у супермаркеті. Переді мною лежали риба-окунь – кішці, шоколадка – дружині та ще щось для нас трьох. Гривен на двісті покупок набралося. А біля каси до мене обертається симпатична дівчина, що стояла попереду, і каже: «Я ваші покупки оплатила!» Я не розуміюче ляскаю очима, а вона, посміхаючись, додає: «З Новим роком!» і йде. Я до касирки – що, мовляв, сталося? А та сама усміхається і киває головою: так, мовляв, заплатила за вас 210 гривень./******************************* ************************* (це кішка Зося, зазирнувши до мене в записі, внесла в них своє виправлення). Здивуванню моєму не було меж. Просто так гроші мені в житті двічі потрапляли: років у сім я знайшов 50-копійкову монету, а потім, років о дванадцятій, виграв у книгарні півтора карбованці (на них, до речі, можна було купити майже будь-яку книгу). В обох випадках я був щасливим. Дякую феї з Ірпеня, яка ощасливила мене втретє. Я гідно оцінив її вчинок. Справа не в грошах – мене ними давно не здивуєш. Справа в бажанні творити чудеса. Просто так. Від гарного настрою, щоб цей настрій передався оточуючим. Для цього варто було на 100 днів залишити до болю рідне Запоріжжя та приїхати під Київ, щоб потім майже повторити нобелівського лауреата Бориса Пастернака: Ірпінь – це люди…
Поверненню до Запоріжжя, звичайно ж, найбільше тішилася наша кішка. Вона, до речі, стала менш примхливою, більш слухняною – навчилася, схоже, нас розуміти. І тепер без запрошення під час нічних ракетних обстрілів Запоріжжя йде разом з нами в безпечне місце. Вона його знайшла для себе в коридорі в шафі для одягу. А ми – поряд.
А над нами – ікона Божої Матері з піднятими догори руками. Вона ніби захищає нас від ракет ворога, намагаючись відвести лихо. Це не дуже поширена ікона, але Божу Матір із піднятими руками бачили всі, хто бував у Софійському соборі Києва. Це Оранта Київська, або, як її ще називають, «Непорушна стіна», покровителька Києва. І нашій маленькій родині запорожців.
Володимир ШАК
*
На фото: вони йшли підкорювати Київ за 3 дні, жовтень 2022 року, Київська область
